Історик з Прикарпатття: Європа 30-х років прореагувала на факти Голодомору байдуже, а то й вороже

Чи знали про Голодомор 1932-33-го років у Західній Україні, як намагалися зупинити трагедію Наддніпрянщини українські патріоти, та як на цинічне знищення людей реагувала Європа?

Про це Укрінформ розпитав у директора інституту політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктора історичних наук, професора Миколи Кугутяка напередодні Дня пам’яті жертв Голодоморів.

– Знаю, ще у 1994 році ви видали книгу «Голодомор 1933-го і Західна Україна». Чи достатньо було тоді історичних документів для її написання? Адже український Парламент лише у 2003 році назвав Голодомором те, що творилося тоді на східній Україні, а визнав на офіційному рівні аж у 2006-му.

– Це не було секретом і в 92-му. Інша справа, воно не було ще узаконено. А мене зацікавило, як Голодомор, якого не зазнала Західна Україна, вплинув на цю територію країни. Тоді я був приємно здивований, адже ті події неймовірно змінили тут політичну ситуацію. Голодомор є складовою того, що посилило націоналізм у Західній Україні. Так. І Голодомор, і розстріли, і терор, які здійснювалися там, тут підштовхували радикальні сили до дій. Ось чому наприкінці 20-х та початку 30-х років уся молодь потягнулася тут до ОУН (Організація українських націоналістів – авт.).

Уявіть собі Голодомор – катастрофа, якої не знав світ, абсолютне зло та полюс негативу. Втім, усі ті керівники московського більшовизму залишились непокараними. Якщо євреї змогли вчинити суд у Нюрнберзі над фашистськими поплічниками, то тут цього не відбулося. Зло не покаране й не назване, і від того воно є ще страшнішим. Отих сталіних, кагановичів, молотових, чубарів, постишевих та інших ніхто не покарав.

Коли у 32-33 роках сталася ця катастрофа (Голодомор – авт.), батьки молодих радикалів, які не були в ОУН, намагалися ліберально-парламентськими методами вирішувати ці проблеми. Але це їм не вдалося.

Польща диктувала тут досить жорсткі умови. Тому цілком зрозуміло, що молодь, дивлячись на досвід батьків, вдалася до інших методів. Чи вони були добрі, чи не зовсім – все це оцінять потім. А поки західноукраїнську громадськість ті події підштовхнули до створення нових партій – або католицьких правих, або радикальних націоналістичних. Це перегрупувало всі сили, бо до тих подій тут були так звані радянофільські, прорадянські погляди. З початком Голодомору ситуація різко змінюється. Постало питання про фізичне існування українського народу, а його тоді цинічно поклали в могилу.

– Ви називаєте Голодомор «трагедією Наддніпрянщини». Західна Україна цього не зазнала лише через те, що тут був інший режим?

– Так, інший режим. Польща не пішла шляхом соціальних експериментів, а тому колективізації на Західній Україні тоді не було.

– Але ж є свідчення істориків, що в 30-х роках на Західній Україні теж було зубожіння, через яке зникали цілі села. То правда?

– Я не кажу, що тут був курорт. Але ні в яке порівняння з тим, що було на сході України, це не йде. Ніякого захоплення колгоспами, колективізмом тут ніколи не було. Загалом, психологічний тип українського селянина – це індивідуаліст, ментальність, яка притаманна в Європі. Вони і ми – індивідуалісти. Усяке колективне – не для українського селянина. Через те ці методи неприйнятні були для України, для її господарського укладу. Інше питання – кооперативи. Вони розгортались успішно. Вже в 30-х роках українська кооперація почала тіснити польську, через що та пішла у наступ.

– Колективізація на Наддніпрянщині була єдиною причиною Голодомору?

– Формально, це було так. Якщо говорити про радянську версію трактування тих подій, то для відсталої країни вкрай була необхідна індустріалізація, аби придбати за кордоном необхідну техніку, технології. Оскільки, ніби насувалась війна, щоправда ніхто не знав, коли і як це буде, треба було розвиватися швидкими темпами. А колективізація мала стати джерелом необхідного ресурсу. В кінцевому підсумку, влада нібито була змушена забирати все у сільського господарства. Так воно й було.

Але мета ж була зовсім іншою. Вона була ідеологічною. Комунізм і більшовизм ніколи не любили власника. Вони вважали, що власник і є головною загрозою для революції і бачили цю загрозу у вільній людині, селянині, в господарі, який ніколи не поступиться.

Українці билися з колгоспами, поки могли. Полягли сотні людей. Та якщо раніше цей терор був спрямований проти окремих представників інтелігенції: науковців, письменників, то потім – проти селянства. І якщо до нього застосували ці методи, то це означало, що їх застосовували до всього українського народу. Його треба було знищити, як національно свідомого носія, який рано чи пізно буде протистояти режиму.

– Що робив радянський режим із тим зерном, яке забирали в селян? Складували? Продавали? Прагнули накопичувати валюту?

– План у хлібозаготівлі був поставлений заздалегідь нереальний, наперед – нездійснений. Вже до 32-33 років представники режиму все вигребли в селян, що могли. Зерно справді складували і вивозили за кордон. Пояснювали це тим, що за валюту, яку отримають, купуватимуть техніку. Але керівники, які це все робили, дуже добре знали, що вони беруть участь у колосальному злочині. Вже пізніше радянська пропаганда намагалась їх виправдати. Буцімто, може вони не знали, що діють. Ні. Для них це не було таємницею. Аж до Сталіна включно всі керівники країни відали про злочин і діяли цілеспрямовано. На кордонах стояли війська червоноармійців, які не допускали виїзду людей з України до Росії. Ані в українські міста, ані в іншу країну людей, які хотіли врятуватися, не пускали. Розстрілювали на місці, не зважаючи – чи то доросла людина, чи дитина.

– У вашій книзі є лист, надрукований в одній із західноукраїнських газет 33-го року: «Дорогі сестро і браття, не забувайте за мене, я вам колись, може, віддячу – порятуйте мене якнайскоріше, пришліть мені що-небудь. Не хочу від вас нічого такого дорогого, але насушіть житніх або ячмінних сухарів хліба і пришліть мені пакунок, а може, як маєте звідки і не дуже у вас дорого, риж, то вкиньте в пакунок який фунт дитині на кашу. Шкода мені її, що воно бідне голодує». Як тоді реагували на ці публікації люди в Західній Україні?

– Тут не лише змінилися політичні настрої у людей, але й був створений Громадський Комітет Рятунку України. Туди увійшли представники 48 організацій. Цей комітет розвинув неймовірну діяльність. Тодішній політичний провід комітету мав на меті скерувати цю діяльність у кілька напрямків. Перший – спробувати, аби місцеві західноукраїнські структури надали реальну економічну допомогу, та ще один – закликати до цього уряди інших країн.

Це вони робили через Лігу Націй (перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру і безпеки між народами – авт.).

Наступне завдання – всіляко доносити до сумління світу правду про цю трагедію і викривати її організаторів. Можете собі уявити, що комітет прагнув, аби цим питанням зайнялась Ліга Націй, за відсутності держави. Адже справа відбувається у той період, коли триває розгляд питання, аби СРСР прийняти у Лігу Націй. Йде боротьба, коли не лише українці, але й увесь світ пише про страшну трагедію, а інша хвиля ЗМІ називає це «контрреволюцією та буржуазною пропагандою».

Тоді СРСР кличе до себе голову французького уряду. Єдуар Ерріо (французький державний діяч, лідер партії радикалів та радикал-соціалістів) їде до радянської України, де йому показують «багаті колгоспи», де всі співають та веселяться, і той відчуває симпатію до цієї країни, наголошуючи, що ніякого голоду тут немає.

Тоді ж Мілена Рудницька (українка – депутат польського сейму, – авт.), різко виступаючи на Конгресі національних меншин, розкритикувала цього соціаліста Ерріо. Вона звинуватила французького політика в тому, що на його сумлінні – поширення неправдивої інформації з України.

Тоді багато було закликів від католицької церкви, зокрема від А.Шептицького. Були пасторські листи, які зачитували у церквах. До авторитетних міжнародних політичних і гуманітарних організацій світу, відомих політичних діячів було надіслано десятки звернень, маніфестів, послань і закликів із роз’ясненням трагічного становища в радянській Україні, проханням прийти негайно на допомогу жертвам геноциду.

Люди добре знали, що причиною Голодомору була ніяка не засуха, а прагнення режиму знищити українців. Нічого тут не було секретом. Про це писала не лише наша преса, але й канадська, американська, французька, німецька.

Громадські організації у Західній Україні апелювали до моральних устоїв Європи. Вони використовували всі можливі міжнародні трибуни. Хоча, насправді, все виглядало майже безнадійно, бо держава усунулась. Активісти все робили власним коштом. Поляки тоді у Львові та Станіславові розганяли всі протести і демонстрації. Адже перед тим Польща уклала з СРСР договір про дружбу і співпрацю. І все ж українським патріотам вдалося домогтися, аби питання щодо України Ліга Націй таки поставила.

– Як же відреагувала Ліга Націй?

– Насправді, для нас це дуже повчально. Катастрофа України нічим не обернулась. Усі палкі промови та зусилля патріотів закінчились тим, що Ліга Націй утворила комісію для вивчення цього питання. Звернулись із цим до Червоного Хреста. Тоді ж Мілена Рудницька написала, що вся робота українських патріотів розбивається, ніхто не визнає голоду в Україні. Все більше їх робота ставала подібною до пропагандистської та політичної акції, бо підтвердження Голодомору з України ніхто не надавав.

Українська закордонна діаспора у Штатах, Чикаго, Бостоні, Нью-Йорку влаштовувала небачені для того часу демонстрації. Вони вдягалися у національний одяг і гаслами викривали правду в Україні. Втім, усі ці демонстрації супроводжувались лише сутичками з прокомуністичними силами. Усе це було непросто і небезпечно для їх організаторів.

Європа чи Америка запровадили тоді бодай якісь санкції до радянського режиму?

– Жодних санкцій, як ми їх тепер розуміємо, тоді не було. Більше того, на початку 1934 року СРСР увійшов до Ліги Націй. Міжнародні політичні діячі пояснювали це тим, що Гітлер прийшов до влади, і треба утворювати коаліцію.

Ми досі не маємо точної цифри втрати українців у період Голодомору. Хоча називається цифра померлих від 4 до 5 мільйонів людей. Насправді, осмислення цієї трагедії лише починається. Адже Європа, зокрема, Польща тоді на це прореагувала досить байдуже, або ж, подекуди, й вороже. Тодішні політичні діячі України в Польському сеймі апелювали до жінок, запитували депутатів, коли ж прокинеться совість польського народу, коли ж вони висловлять свою позицію щодо української біди, як християни. У відповідь – нічого. Ми маємо про це знати. Маємо розуміти, що можемо й сьогодні залишитися наодинці, самі з собою.

– Який урок повинна усвідомити після цього Україна? Чи варто нам пригладжувати власну історію, аби не опинитися в ізоляції? Як, наприклад, реагувати на нинішні досить жорсткі заяви офіційної Варшави?

– Рухаючись до Європи, Україна справді шукає собі союзників. Польща, безумовно, є нині нашим стратегічним партнером. Так, польська політика на різних етапах була непродуманою, тимчасовою та тактичною, бо розраховувала на внутрішнього виборця.

Для істориків це не є секретом. Особливо це відчувається зараз, коли підігріваються певні хвилі, аби підняти рейтинги окремих міністрів уряду, які через 2-3 тижні можуть бути зміщені. Тож маємо розрізняти все це від стратегічного бачення Польщі, як свого союзника на шляху до Європи.

Серед поляків є чимало притомних людей, які розуміють, що не можна йти ще раз тим шляхом, яким Польща йшла у період козацтва, а потім ще й у 30-х роках.

Теперішні кон’юнктурні настрої штовхають цю країну повернутись на шлях, коли вона могла навіть втратити свою державність. То чи є це в інтересах нинішньої Польщі? Звичайно, що ні. Бо це – божевілля. Немає в польських інтересах прагнення ослабити власного потенційного союзника – Україну. Бо є державні інтереси Польщі та України. Є розуміння того, що коли штовхнути Україну в поле «русского міра», то Польща вчетверте потрапить під Московію. Так уже було в історії тричі.

Лише за рахунок України Росія може отримати силу в економічному та людському потенціалі. Коли ж Україна була у складі Польщі, то остання дозволяла собі завойовувати ту ж Росію, бо на її боці воювали козаки. У нинішній ситуації українська дипломатія виявляє більшу толерантність. Правда, позицію Польщі можна пояснити лише «грою в електорат».

Ще В’ячеслав Липинський (український політичний діяч, історик, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму – авт.) писав про вісім умов здобуття української державності, наголошуючи, що її будівництво є найтяжчою справою, бо цьому протистоять внутрішні й зовнішні сили.

Ось це ми тепер і спостерігаємо. В силу нашої хаотичної політики, тут працює багато агентів впливу. Частина з них прикриваються патріотичними промовами. Втім, будь-яке питання ними ж доводиться до абсурду, створюється «війна всіх проти всіх».

Лише там, де долучається народ, все стає на свої місця. Український народ зробив Революцію Гідності, відбив російську агресію. Тож лише народ може здолати і власну гідру: корупцію та олігархію, не допустивши при цьому втрати своєї держави.

Фото – Укрінформ

За джерелом:

http://www.blitz.if.ua/news/prykarpatskyy-istoryk-evropa-30-h-rokiv-proreaguvala-na-fakty-golodomoru-bayduzhe-a-to-y-vorozhe.html

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *