День скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні



Є щось зловісне у даті 22 червні. Дві двійки, наче дві блискавки на лацканах нацистської уніформи офіцерів гестапо, відбірних опричників ІІІ Рейху. Скільки горя і нещасть приніс цей день на землю України! Про це забути – просто неможливо. Війна – слово, яке ганьбить усю нашу цивілізацію. Людство ніяк не дочекається того часу, коли його здадуть в архів і забудуть на віки вічні.

Портал «Ділова мова» дав з цього приводу лаконічну публікацію, яку наводимо нижче.

Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповіді на безліч питань, перед нами напевно ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне – чому за права, благополуччя і прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші?

22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить …, і шквал крові, болю і смерті. Він тривав кілька довгих років, одних із самих довгих років в житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже це тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ми забули про це?

Кожен раз в цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, і може навіть онуки. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді …

Пам’ять – крихка річ. Вона часто зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить … і … вибухи бомб, крики поранених, війна!

«Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!» – Так ми говоримо нині своїм дітям та онукам. Ми стали передавати пам’ять про зловісну подію з покоління в покоління. Ми закріпили цю криваву дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях, за даними проекту DilovaMova: Україна встановила цю дату Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000, і вона має назву «День скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні»; Росія – Указом Президента Російської Федерації від 8-го червня 1996 року № 857 “Про День пам’яті і скорботи”; Білорусь 22-е червня відзначає як «День всенародної пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни». Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей?

Вона є. Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди. Прощати і не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч з нами. Любити життя, а не смерть. Тому ми виграли війну тоді в 1945 році. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!

Фото – з відкритих джерел
За джерелом:
https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=145

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *